Мій Кентуккі: історія одного сертифікату

Спогади про навчання, довіру і те, як сміття може стати ресурсом майбутнього

Іноді учні питають мене: — а що це за сертифікат у вас на стіні?

Це питання завжди повертає мене у весну 2010 року — до тих кількох тижнів, які стали одним із найяскравіших і найкорисніших етапів у моєму житті.

На цьому сертифікаті — герб Співдружності Кентуккі, золотиста печатка й підписи трьох поважних людей: спікера Палати представників Юджина Стампера, представника Дона Пейзлі та сенатора Брендона Сміта. У ньому йдеться, що мене — Андрія Єлькіна, представника Запорізької області, представника екологічної громадської організації «Зелений Рух Запоріжжя» — було відзначено під час участі у програмі «Молодь за міжнародний розвиток та навчання у світі», що проводилася Радою у міжнародних справах Південного Кентуккі. Але насправді цей документ — не лише про мене. Це пам’ять про досвід, який навчив дивитися на екологію очима співпраці, відповідальності й віри в громаду.

Коли ми прибули до Кентуккі, ніхто не очікував, що програма буде настільки насиченою. Зустрічі розпочалися вже з перших днів. Ми відвідали Відділ штату Кентуккі з питань побутових відходів, де вперше побачили, як на практиці працює регуляторна політика — не на папері, а в конкретних рішеннях: від збирання сміття до моніторингу якості повітря.

Особливо запам’яталася поїздка до державного управління «Бриджсайд». Це був приклад справжнього партнерства між владою, бізнесом і громадянами. Мене вразило, що фінансування подібних програм частково здійснюється за рахунок приватних внесків — не з примусу, а з добровільної участі. Люди вкладалися у спільну справу, бо бачили результат — чисті вулиці, доглянуті парки, довіру.

Особливим моментом стало знайомство з законодавчим органом штату Кентуккі. Ми мали нагоду побачити, як формується політика у сфері поводження з відходами, як депутати співпрацюють із громадами. Саме тоді я зрозумів, що екологічна свідомість починається не з наказів і штрафів, а з діалогу.

Цю думку підтвердила й поїздка до державного виконкому округу Кларк, де ми говорили про роль місцевої влади у малих містах. У США на місцевому рівні ухвалюють рішення, які безпосередньо впливають на життя громади. Це зовсім інша культура управління — відповідальна й прозора.

Одне з найсильніших вражень — відвідання старого звалища округу Кларк. Його закрили ще на початку 1990-х, коли екологічні вимоги були мінімальними. Ми побачили, як держава взяла на себе відповідальність за виправлення минулих помилок: розробила програму екологічної корекції, відновила територію й перетворила її на безпечну зону. Це був яскравий приклад того, що справжня екологічна політика — це не лише заборони, а й системне виправлення того, що вже завдано природі.

Окреме місце у моїй пам’яті займає зустріч з організацією «Жителі штату Кентуккі за Благоустрой» (KFTC). Це був своєрідний аналог нашого «Зеленого Руху Запоріжжя», але з дивовижно сильною підтримкою громади. Вони впливали на законодавчі ініціативи, проводили освітні кампанії, розробляли програми для шкіл. Тоді я вперше побачив, як неурядові організації можуть бути рівноправними партнерами держави.

Ми порівнювали цей досвід із нашим українським. У Кентуккі я впевнився, що громадська активність має силу тоді, коли базується на довірі. І саме довіра — це те, чого нам, українцям, часом не вистачає.

Ми побували в MSD — муніципальній службі з водних ресурсів, яка займається дренажем і каналізацією. Мене вразило, наскільки ретельно контролюється якість води й наскільки відкрито про це говорять. Згодом, під час відвідин департаменту з питань захисту навколишнього середовища, ми дізналися, що навіть забруднені ділянки (так звані «brownfields») не списують із рахунків — їх відновлюють і повертають громаді.

Індустріальні компанії теж стали для нас відкриттям. Toyota у Джорджтауні, North American Stainless Steel, Safety Kleen — всюди ми бачили системи мінімізації відходів, утилізації небезпечних матеріалів і реальну корпоративну соціальну відповідальність. Я часто згадую тур на заводі Toyota: чистота, дисципліна, усміхнені працівники — усе це було частиною «екології виробництва».

Мене глибоко вразила робота Fayette County Compost Facility, де побутове сміття перетворюють на добрива. Ми стояли біля величезних куп компосту, і я думав: «Ось воно, замкнене коло природи у людському виконанні». Це не фантастика — просто продумана система.

А ще — знайомство з компанією Martin Tire Recovery LLC, що переробляє старі шини. Мільйони шин, які раніше засмічували ландшафт, тепер стають джерелом енергії або матеріалом для дитячих майданчиків. Усе залежить від того, як подивитися на відходи: як на проблему чи як на можливість.

Ми зустрічалися з десятками фахівців, урядовців, активістів. Але найцінніше — це відчуття, що всі вони працюють разом, як частини однієї екосистеми. Кожен знає свою роль і розуміє спільну мету.

Коли я повернувся до Запоріжжя, то зрозумів: головний урок Кентуккі — це не лише технології  чи нові методи управління. Це усвідомлення, що екологія — це передусім культура. Культура поваги до людини, до громади, до природи.

Отже, коли учні знову запитують:

— Пане Андрію, а що це за сертифікат?

Я відповідаю:

— Це не просто папірець. Це пам'ять про час, коли я побачив, як людство може співіснувати з природою не у боротьбі, а в партнерстві.

Іноді я замислююся: можливо, кожен із нас має свій «сертифікат зі стіни» — не обов’язково у рамці, а в серці. Бо справжня відзнака — це не печатка чи підпис, а готовність робити свій куточок світу чистішим і добрішим.