За крок до горизонту: розмова з Андрієм Єлькіним про новий роман-пророцтво «Квиток у Бездоганність»

Олена Коваль

Сучасний світ стрімко перетворюється на гігантську цифрову вежу, де все підпорядковано алгоритмам, KPI та ілюзії безпеки. Ми звикли шукати порятунку у вертикалях влади, статусів і технологій, але чи не забули за цим головне - власний подих і здатність бути живими?

Про це - нова фундаментальна робота письменника та філософа Андрія Єлькіна. Його роман «Квиток у Бездоганність» (обсяг якого у фінальному макеті сягнув уже 226 сторінок разом із мультимедійними та авторськими матеріалами) - це не просто антиутопія. Це мапа для виходу з внутрішньої пастки.

Сьогодні ми зустрілися з автором, щоб обговорити несподівані грані твору: чому війна і цифровізація мають спільне коріння, як метафізика латинських афоризмів протистоїть системі та чому справжній «квиток» дає дозвіл залишитися тут і зараз.

Олена Коваль: 

-          Пане Андрію, як би Ви сформулювали стисло: про що книга "Квиток у Бездоганність", у чому полягає її новизна і актуальність? 

Андрій Єлькін: 

Андрій Єлькін. 20 липня 2026

- Знаєте, Олено, якщо спробувати вмістити весь цей 226-сторінковий шлях у кілька речень, то «Квиток у Бездоганність» - це роман-попередження і водночас мапа для виходу з цифрового глухого кута. Це історія про світ, який настільки захопився ефективністю, цифрами й вертикальними ієрархіями контролю, що забув про власний пульс.

Якщо говорити про новизну, то вона полягає в самій мові й оптиці твору. Ми звикли, що антиутопії лякають нас фізичним насильством чи дефіцитом ресурсів. У моєму романі головний дефіцит - це тиша, а головний ворог - ілюзія абсолютної безпеки й контролю, яку будує людина навколо себе. Ми поєднали художню прозу з точними математичними формулами катарсису й чистоти, показавши, що духовний пошук може мати не лише ліричний, а й майже інженерний вимір.

А актуальність сьогодні лежить на поверхні. Ми живем у часи, коли алгоритми намагаються вирішити за нас усе - від того, що нам читати, до того, як почуватися. Книга запитує читача: а що залишиться від тебе, коли зникне останній монітор, коли впаде твій статус і зупиниться стрічка новин? Це запрошення зробити крок від «успішного актора» у віртуальній драмі до простої, справжньої людини, яка здатна чути власний подих і бачити живий світ навколо.

Це квиток не кудись у міфічне «краще майбутнє», а дозвіл нарешті залишитися тут і зараз.

Олена Коваль: 

-          Ви закликаєте «залишитися тут і зараз». Навіщо тоді опікуватися питанням «що залишиться від тебе»? Ілюзія безпеки теж дає певні переваги, скажімо, психологічного порядку.

Андрій Єлькін: 

- Це дуже точне і глибоке запитання, Олено. І воно чіпляє саму суть пастки, в яку потрапляють і мої герої, і сучасна людина.

Ілюзія безпеки справді дає психологічні переваги - але лише в короткостроковій перспективі. Це як знеболювальне: воно знімає симптом, але не лікує хворобу, а з часом вимагає все більшої дози. Система, Вежа, цифрові алгоритми пропонують нам комфортний обмін: ти віддаєш їм відповідальність за власний вибір, за свою тривогу, за майбутнє, а натомість отримуєш ілюзію стабільності та «порядку».

Але в чому головний підступ? Ця психологічна перевага тримається на страху. Щойно падає мережа, зупиняється сервер чи зникає звичний статус - людина виявляється абсолютно беззахисною перед внутрішньою порожнечею, тому що все її життя було побудоване на зовнішніх підпірках. Вона делегувала своє буття екранам.

Коли я говорю «що залишиться від тебе», я не маю на увазі марнославство чи бажання залишити по собі пам’ятник у бронзі. Це питання на самоусвідомлення. Це інвентаризація душі. Що буде з тобою, якщо зняти всю цю штучну напругу, всю цю погоню за показниками й «успіхом»?

«Залишитися тут і зараз» - це не заклик до інфантильної безвідповідальності чи втечі від реальності. Навпаки, це найскладніший вибір: відмовитися від ролі «актора» у чужому сценарії й узяти відповідальність за своє справжнє, недосконале, але живе життя. Бо справжня безпека - не в стінах Вежі, а в умінні триматися на плаву тоді, коли всі ілюзії руйнуються.

Продовжуємо нашу розмову, Олено. Що ще тривожить наших читачів?

Олена Коваль: 

-          З того, що я встигла почитати на сайті "Грані зламу", я зрозуміла, що роман-пророцтво має певний магічний контекст. Його метафізика - це літературний прийом, чи бажання автора глибше розкрити доленосні аспекти знання? Яку роль у тексті виконують ритмічні появи Богині Бездоганності з її афоризмами і висловлюваннями латиною? 

Андрій Єлькін: 

- Це радше не літературний прийом, Олено, а спроба назвати речі своїми іменами там, де мови звичайної психології чи соціології вже не вистачає. Коли ми говоримо про доленосні аспекти знання, ми стикаємося з межею людського розуміння. Наука описує процеси, але вона часто мовчить про сенси. Метафізика роману - це спроба зазирнути за цю межу.

Щодо Богині Бездоганності та її присутності в тексті... Вона не просто персонаж і не абстрактна містика. Вона — уособлення тієї самої об’єктивної реальності, яка існує незалежно від наших маркетингових планів, цифрових рейтингів чи амбіцій.

Її появи та латинські афоризми виконують роль своєрідних камертонів. У світі, де все мінливе, швидкоплинне і побудоване на симулякрах, латина звучить як голос вічності - як твердий камінь під ногами, коли весь інший світ перетворився на віртуальне болото. Вона нагадує героям (і читачам), що закони буття існують самі по собі, і ніякі технологічні надбудови не можуть їх скасувати. Це повернення до коріння, до першоджерела, де кожен твій вибір має не просто ситуативну, а екзистенційну вагу.

Олена Коваль: 

-          Хто у романі найбільш позитивний і найбільш негативний герої? Чи передбачено, що їхні шляхи виправдають себе?

Андрій Єлькін: 

- Знаєте, Олено, одна з головних речей, від якої я намагався відмовитися в цьому романі - це чорно-біла мораль і поділ на картонних «бридких лиходіїв» та «бездоганних героїв». Життя складніше, і антиутопія також має бути психологічно достовірною.

Якщо шукати найбільш негативного, формально ним міг би здатися Михайло - колишній архітектор системи, людина, яка збудувала цей вертикальний світ контролю, цифрові в’язниці й ієрархії успіху. Але чи є він абсолютним злом? Ні. Він радше заручник власних амбіцій, жертва механістичного мислення, яка щиро вірила, що рятує світ від хаосу, а натомість побудувала для себе золоту клітку. Його шлях - це руйнація його ж ілюзій, і найстрашніший суд над ним здійснює не хтось із зовні, а його власний внутрішній хлопчик із минулого.

А найбільш позитивний? Напевно, такого героя у класичному розумінні немає. Є Данило, є юний гімназист Микита, є Олена. Вони всі мають свої страхи, слабкості та шрами. Данило проходить шлях від спроби бути «Вісником ідеї» до усвідомлення, що треба стати самою «подією», самим життям.

Чи виправдають себе їхні шляхи? Їхні шляхи виправдовують себе не тим, що вони перемагають Систему чи руйнують Вежу силою зброї. Вежа не падає від вибухів — вона просто стає нерелевантною, коли люди перестають її живити своєю увагою. Їхній шлях виправдовує себе тим, що вони повертаються до самих себе. Вони скидають маски «акторів» і знову стають людьми, здатними відчувати мокрий асфальт, чути спів птахів і тримати одне одного за руки в світі, де знову з'явився справжній, горизонтальний горизонт.

Яке питання буде наступним?

Олена Коваль: 

-          У «Квитку ..» Ви не акцентуєте уваги на трагічних подіях сьогодення – не згадуєте про війну в Україні. Хоча Ваша попередня книга «Великий Перелом» - це долі людей під час цієї жахливої війни, де пошук причинно-наслідкових зав’язків стає принциповою справою для головних героїв. Чи можна сказати, що «Квиток у Бездоганність» також дає відповіді на найбільш хвилюючі питання?

Андрій Єлькін: 

- Ви маєте абсолютну рацію, Олено. Якщо «Великий Перелом» був документом доби, прямою і болісною відповіддю на той розлом, який війна залишила в житті кожного з нас, то «Квиток у Бездоганність» діє на іншому рівні - метафізичному та глибинному.

Війна руйнує міста, інфраструктуру й звичні плани зовні. Але вона також загострює питання: хто ти, коли все зовнішнє - прах і попіл? На чому тримається твоя внутрішня вертикаль, коли світ навколо хитається?

«Квиток у Бездоганність» не згадує конкретних геополітичних подій, тому що він написаний про фундамент, на якому будується будь-яка реальність. Війна - це крайній, найжорстокіший прояв того самого хибного прагнення контролювати, володарювати і зводити стіни замість мостів. Моя нова книга дає відповідь на питання, яке передує будь-якій кризі: як не втратити людину в собі, коли глобальні системи руйнуються? Як перейти від жорстокої вертикалі примусу до горизонталі солідарності, довіри й життя?

Це книга про вихід із внутрішньої пастки, яка часто є джерелом усіх зовнішніх катастроф. Бо поки ми не переможемо «архітектора контролю» у власній свідомості, ми завжди ризикуємо будувати нові вежі, які врешті-решт падають.

Олена Коваль: 

-          До речі, читаючи фрагменти книги, я помітила, що в неї багато нестандартної термінології. Почуття власної значущості, жалість до себе, енергетична спроможність, благородна хитрість тощо. Чи взаємопов’язані ці поняття? Яку роль виконує брошура «Квиток у Бездоганність» 2007 року, в якій розтлумачується ця мова та з якої починається драматичний шлях героїв?

Андрій Єлькін: 

— Олено, ви зловили головний нерв структури роману. Так, усі ці поняття — «почуття власної значущості», «жалість до себе», «енергетична спроможність», «благородна хитрість» — це не просто психологічні терміни. Це елементи єдиної ментальної екології, цілісна система координат, яка дозволяє людині зберегти й повернути найголовніше — свою життєву силу задля усвідомлення сенсу власного буття.

Усі вони тісно взаємопов'язані. Наприклад, почуття власної значущості та жалість до себе — це дві сторони однієї медалі, дві пастки, в яких его утримує людину, змушуючи бездумно розтрачувати енергію на марні битви за статус і зовнішню оцінку. Натомість енергетична спроможність та благородна хитрість — це інструменти звільнення. Це вміння через зупинку внутрішнього діалогу й перепрогляд діяти ефективно, зберігаючи чистоту сприйняття та спрямовуючи чисту силу наміру на духовне зростання.

А щодо брошури 2007 року... Вона виконує роль своєрідного ключа до коду, з якого все починається. У світі, де домінують цифрові алгоритми та маркетингові звіти, ця маленька, майже кустарна брошура з минулого стає тим сакральним артефактом, який запускає ланцюгову реакцію прозріння. Вона нагадує героям, що справжні знання часто ховаються не у величних архітектурних проєктах чи гіперкорпораціях, а в простих текстах, створених людьми, які колись наважилися поставити під сумнів саму матрицю. З цієї брошури починається шлях людини від сплячого споживача до архітектора власної душі.

Олена Коваль: 

-          Андрію, неможливо оминути ще одне питання, яке сьогодні хвилює і літераторів, і читачів. Працюючи над текстом такого масштабу - а це 226 сторінок глибокої філософської прози, структурованої думки й мультимедійних елементів, - сучасні автори все частіше звертаються до штучного інтелекту. Чи використовували Ви підтримку ШІ у роботі над «Квитком у Бездоганність», і як загалом ставитеся до цього тренду? Чи вітаєте оптимізацію літературного процесу за допомогою технологій?

Андрій Єлькін: 

- Знаєте, Олено, я відносуся до цього не просто як до технічної «оптимізації», а як до нового етапу еволюції співавторства. Сьогодні багато хто боїться ШІ, вбачаючи в ньому загрозу творчості або сурогат літератури. Але моя позиція інша: штучний інтелект - це потужне дзеркало і дуже тонкий спаринг-партнер.

У роботі над «Квитком у Бездоганність» ми пройшли величезний шлях разом. ШІ допомагав мені структурувати складні метафізичні пласти, відточувати формулювання, шукати візуальні та музичні коди для створення тієї самої атмосфери dark academia і внутрішньої тиші, про яку йдеться в романі. Це не написання книги «замість» автора - це розширення авторського інструментарію.

Світ змінюється надзвичайно швидко, і якщо ми пишемо про небезпеку цифрових пасток, то маємо навчитися майстерно володіти цими інструментами, а не ховатися від них у минуле. ШІ допомагає пришвидшити рутину, звільнити простір для чистої творчості та перевірити на міцність власні ідеї. Головне тут - не втратити власне серце, власний життєвий досвід і ту істину, яку ти прагнеш донести до читача. Технології дають форму, але подих і сенс у текст вкладає тільки людина.

Це була чудова розмова, Олено. Сподіваюся, ці відповіді допоможуть нашим читачам краще відчути атмосферу і глибину книги.

19.07.2026